У людей зазвичай існує романтичний образ письменника, який сідає та пише-пише, іноді мучиться муками творчості. А потім знову приходить муза, й все вирішується помахом її ніжної долоньки. Насправді ж все набагато складніше, але й цікавіше. Писати книжки – це кайфушечка, проте труднощі в роботі над книгою зустрічаються частіше, ніж це можна уявити. І пов’язані вони не лише з відсутністю натхнення. Сьогодні розповім, з чим стикалася я особисто та як мені вдалося подолати проблеми при написанні книг. Попереджаю – буде чесно, трохи боляче і дуже по-нашому, по-письменницьки.
Збережи в Pinterest (або додай в закладки) цю сторінку: Я ще не раз буду оновлювати цю публікацію, тому обов’язково збережи її на дошці Pinterest або в своїх соціальних мережах. Таким чином ти зможеш повертатися до цієї статті пізніше та дізнаватися нові секрети покращення тексту твоїх художніх творів.
А тепер від загального до конкретних прикладів.
Коли сюжетна лінія не відповідає розвитку персонажів
Зараз я зазвичай планую сюжет, тож питання “Що далі?” переді мною майже не стоїть. Але натомість з’являється інша проблема – плани не збігаються з тим, що насправді відбувається в тексті.
Наприклад, я запланувала напружену зустріч головної героїні з її колишнім – типовим маніпулятором, який вчергове намагається “навішати локшини” на її вушка. За планом вона мала б повірити, розчулитися й пробачити. Але коли я дійшла до цієї сцени, героїня просто дивиться на нього й з відразою промовляє: “Що за маячню ти несеш?” А у мене обривається ціла арка з ревнощами та гарненьким змаганням двох самців, навіть не почавшись.
Для такої перфекціоністки як я, на початках, подібний випадок був би справжньою проблемою. Тоді я б викинула все це планування під три чорти зі словами: “Це для мене також не працює!”
Однак зараз я знаю, що вирішення цієї проблеми полягає в розумінні одного з фундаментальних принципів планування – плани не справджуються. І якщо героїня “переросла” заплановану реакцію – значить я добре її прописала. Вона ожила, стала справжньою. Я просто продовжую оповідь, виходячи з нових реалій. Якщо дуже шкода втрачати яскраву сцену чи сюжетну арку – іноді її “перешиваю” під нові обставини. Або відкладаю, як сукню, що більше не підходить за розміром. Байдуже. У шафі ще багато тканини.
Коли знаю, куди мені потрібно потрапити, але не знаю як
Будь-який сюжет – це подорож. Є точка А, з якої все починається, і точка Б, де все завершується. Іноді ця точка Б – це просто поцілунок під дощем, іноді – повстання демонів, іноді – смерть героя. Читач, обираючи жанр, уже приблизно здогадується, куди ми йдемо. Але моя робота – не просто дотягти його до кінця маршруту, а зробити таку собі екскурсію, де кожна сюжетна арка є визначним місцем чи пам’яткою та робить подорож захопливою й цікавою.
Та іноді я бачу тільки дві віхи: ось тут все починається, ось тут має гримнути фінал. А між ними – “туман війни”. Наче вирушаєш у подорож ігровим підземеллям з мапою, де є тільки старт і фініш, а решта поки що прихована.
Іноді доріжка тягнеться наче сама собою, я бачу, куди йду, й мені лишається тільки відзначати нові місця на мапі. Але іноді точка Б стоїть переді мною як наче за стіною. Я бачу її, але не можу знайти прохід. Герої тупцюють на місці, сюжет зависає в повітрі.
Що тоді? Тоді я зупиняюсь. Не біжу навмання, не пишу з натуги. Я відкочуюсь назад, заново придивляюсь до персонажів – що вони вже пережили, чого хочуть, що для них зараз логічно.
А іноді просто беру та пишу сцену з майбутнього – без підводки, без контексту, просто так, як вона народжується в голові. А потім – прокладаю шлях уже до неї. Це як будувати міст, почавши з обох берегів. І якщо все зроблено правильно – частини зустрінуться посередині.
Коли персонаж починає “жити власним життям”
Я колись читала думку одного автора, що якщо персонажі починають “проявляти характер” та відмовлятися рухатися за сюжетом, то це провина автора. Мовляв просто з самого початку треба було краще продумати сюжетну лінію.
Не стану сперечатися з тим автором, тим паче, що навіть імені його не пам’ятаю. Але в жодній з більше як десятка історій, які я вже написала, героїні та герої не поводилися так як я запланувала з самого початку. Наприклад, коли я планую, що героїня мала б піти на компроміс або зробити дурницю заради любові вона проявляє холоднокровність, або шибайголова, який підкорив не один десяток жіночих сердець, раптом ніяковіє й мовчить.
Як діяти в подібній ситуації? Спершу зроби перерву. Можливо на несподіване рішення впливає твій емоційний стан, адже, як не крути, персонажі – це частинки автора. Можна спробувати “підкрутити” ситуацію, щоб все пішло за планом, відкотитися назад та спробувати змінити логіку персонажа. А можна “стати спостерігачем”. Подивитися, куди вона або він хочуть іти. І вже після цього вирішити, як туди прив’язати решту історії.
Це складніше, але результат – живий твір. Герої вже не ляльки, це люди, яких я створила, але не тримаю на короткому повідку. Я спостерігаю за їхнім життям – злетами, падінням, розвитком… І, якщо чесно, саме це мені найбільше й подобається в письмі.
Коли сюжет провисає
Це як джинси з еластичної тканини: спочатку все сидить ідеально, але трохи поносила – коліна витягнулися, на дупці провисає, сповзає, незручно. Так і в роботі. Спочатку здається, що сюжет – вогонь: дія, інтрига, перепони. Кульмінація та фінал як на долоні. А виявляється, що всередині трясовиння.
У мене провисання в сюжеті траплялися в різних актах. То герої тиняються між сценами без сенсу, то кульмінація слабенька й не дотягує до “найвищої точки”, а найчастіше – у фіналі невідомо як закруглитися так, щоб кінець не виглядав обрубком.
Що я роблю в такому випадку? Спочатку – страждаю. А потім звертаюся до свого семпая. Й разом ми починаємо “витягати нитки”: Де я втратила контакт? Чи є в героїні/героя достатньо мотивації? Якщо ні, то як її посилити? Де “сховався” основний конфлікт? Що можна скоротити? Що лишилося не розкритим? Що найгірше/найкраще зараз може статися? А що герой/героїня ніколи не зробить? Й багато інших запитань, які тільки приходять семпаю в голову.
Можна й самій таку вправу робити, але тут потрібна певна відстороненість, погляд з боку на персонажів, на сюжет.
Знайти рішення – окреме задоволення для мене. Це як протерти скло окулярів після зливи. Нарешті видно, куди йдеш. Найгірше – розтягувати. Бо сюжет не гумовий, й провиснувши, легко рветься. А тоді вже доводиться зшивати по шматках. Але навіть у цьому є щось приємне, адже сюжет, як і життя, не завжди ідеальний.
Коли арка персонажа завершилася раніше, ніж фінал
Зіштовхнулася з цією проблемою при роботі з видавцями, коли потрібен певний об’єм тексту. Як було: я планую сюжет з важкими випробуваннями, змінами в особистості і таке інше. А персонаж такий: «Дякую, я вже все зрозумів» – і логічно дійшов до точки Б ще на сторінці 50. А тобі лишається або тягнути кота за достоїнство, або придумати, як вдруге зламати героїню/героя (і це звучить вже трохи садистично, але що робити – така письменницька доля).
Знаю, що в багатьох авторів такої проблеми не виникає. Навпаки – присутня певна міра графоманства. Але мені з моїм мінімалістичним дещо різким стилем буває важко “відволікатися” й у результаті – це схоже на те, як прийшов на вечірку, випив каву, поговорив з усіма, зробив селфі – і хочеш додому, а вечірка тільки починається. Так і персонаж: своє прожив – йому вже нецікаво. А мені що? Переписувати структуру? Шукати нову мету? Винайти додаткову кризу, яка б виправдала його подальшу присутність?
Так, саме це я і роблю. Зазвичай сідаю й питаю: «Що ще в нього болить?» Бо якщо персонаж уже пройшов свою арку – варто або дати йому іншу, або зробити з нього провідника для розвитку інших героїв. У кожного може бути кілька змін – як у нас, людей: одну кризу прожили, на горизонті вже наступна.
А ще іноді (зазвичай, коли не вистачає не так багато обсягу або всі можливі випробування позаду) я просто визнаю: все, вони готові. І тоді або фінал рухається ближче, або персонаж відходить на другий план – я починаю розвивати оточення.
Найголовніше – не ламати логіку. Бо коли герой уже виріс, а автор тягне його за вуха, це виглядає сумно.
Коли сюжетні гачки втратили сенс
Іноді при роботі над книгою трапляється таке: ти закидаєш цікавий гачок на початку історії, заманюєш читача, натякаєш на драму, інтригуєш… А потім сюжет іде в іншому напрямку, персонажі змінюються, а гачок стирчить собі сиротою, наче самотня брудна шкарпетка під диваном – ні використати, ні викинути.
Наприклад, в одній зі своїх історій я закинула величенький гачок про те, що головна героїня може впливати на віртуальний світ, і ця її здатність є практично унікальною, проте в подальшому розвитку сюжету так і не змогла розкрити як саме цей вплив проявляється. В іншій – сусідство персонажів повинно було стати одним з поштовхів до арки розвитку їхніх стосунків, однак цю ідею я також не спромоглася реалізувати, тож довелося просто “зробити сюрприз” наприкінці оповіді.
Дуже прикро, коли таке відбувається. Але іноді сюжет сам собою вирішує: це вже не важливо. Це вже не та історія.
Що робити? Я або прибираю натяк повністю (вирізаю сцену чи репліку, що заводила в глухий кут), або переробляю гачок так, щоб він зіграв іншу роль, або навіть можу на нього не зважати. Зробивши вигляд, що це частина стилістичного прийому, де все має висіти і мучити.
Не марш, а вальс
Робота над книгою – це не марш із чітким кроком, а танець з партнером, який іноді наступає тобі на ноги. І цим партнером, на жаль (або на щастя), є ти сама. То персонажі не туди пішли, то сюжет провис, то ідея була гарна, але вже не клеїться. Такі моменти – не виключення з правила, а частина процесу. Їх не уникнеш, але їх можна пережити, якщо ставитися до себе з повагою, гумором і трохи зухвалістю.
Так, книжка не завжди пишеться легко. Але знаєш що? Саме в ці моменти кризи, сумнівів і безсилля ми ростемо як автори. Саме тоді з’являються найсильніші сцени. Саме тоді герої стають справжніми.
Тому наступного разу, коли сюжет впаде лицем в багнюку, персонаж відмовиться співпрацювати, а ти захочеш спалити рукопис – зроби чай, видихни й уяви, що це не кінець, а просто чергова сторінка твого авторського шляху.
І так, ми з тобою впораємось. Як завжди.
Ділися своїми труднощами в коментарях – шукаймо способи їх подолання разом. І до зустрічі на друкованих сторінках!
