Я не збиралася робити цей запис. І, можливо, він навіть буде шкідливий для мого блогу, але просто зараз я не можу вчинити інакше. Бо війна триває вже чотири роки.
Вже чотири роки я живу у війні, хоча моя країна почала жити в ній ще у дві тисячі чотирнадцятому.
Тоді це також був жахливий удар і страх, що це розповсюдиться. Тоді я вперше зустріла людей, які були вимушені тікати зі свого дому через бойові дії.
Але все ж, як не соромно це визнавати, війна для мене почалася у дві тисячі двадцять другому.
Двадцять четвертого лютого.
День до того…
Я працюю в чоловічому колективі. Й звично для Харкова чоловіки в цей день відзначали своє свято…
Звісно, це лише дата. Ніхто по-справжньому не згадував радянську армію. Навпаки. Тости, що лунали напередодні були за родини, за безпеку для коханих жінок та дітей, за те, щоб все нарешті стабілізувалося…
Хто знав тоді, що стіни Академії та тих людей я не зможу побачити більше ніж півроку.
Той день…
Ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року розпочався для мене не з вибухів. Він почався з батьківського чату дитячого садочка мого меншого сина.
Повідомлення, у які свідомість не хотіла вірити.
А потім суворе обличчя чоловіка, і я нарешті усвідомила, що все це насправді.
Й невдовзі реальність підтвердила всі найжахливіші страхи.
Літаки. Винищувачі. Бомбардувальники. Ракети. Черги кулеметів. Вибухи.
Нескінченні новини. Нові канали в Телеграмі. Незламність співвітчизників.
Відчайдушна рішучість спалити бодай одного ворога, нехай ціною власного життя.
Я була нажахана тоді. Але не боялася смерті. Точніше – була готовою до неї.
Чому я ніколи не здамся
Проте ворог так і не зміг дістатися наших будинків.
Натомість повз проносилися зі страшним звуком, який неможливо забути, ракети.
Наш будинок знаходиться якраз між стареньким стадіоном, який здався кацапам місцем базування ядерних ракет НАТО (не інакше, судячи із сили вибуху снаряду, який прилетів у той стадіон) та військовим училищем (в якому напевно перебували не підлітки-курсанти, а навчені спецназівці з найновітнішим устаткуванням). Тому він здригався та приймав удари від уламків, які розліталися на десятки метрів навкруги.
Ми не бігали у метро, бо до нього хвилин десять-п’ятнадцять по вразливій місцевості. Ми ховалися в напівпідвальному приміщенні готелю, що розташувався напроти. Як і три десятки людей з найближчих будинків.
Але наша велика і не надто дружня до інших тварин собака заважала іншим. Тому ми доволі швидко повернулися додому, й під час обстрілів ховали дітей у кума, що живе на цокольному поверсі. А самі спали (хоча хто тоді взагалі спав) під вибухи та прольоти ракет.
Зрештою, діти відмовилися ховатися окремо від нас. Ми розрахували найбезпечнішу кімнату в квартирі й спали в ній усі покотом.
Найяскравіший спогад тих днів.
Ніч. Після кількох днів суцільного божевілля неймовірно хочеться спати. Чоловік та батько “моніторять” простір довкола. Вдалині лунають черги. Повз будинок пролітають літаки та навіть гелікоптери. Обабіч мене мої діти. Донька зрештою сповзає на підлогу на матрац, а син кладе голову мені на коліна. Йому чотири, у квітні буде п’ять років. Досить дорослий, щоб розуміти страх смерті, але занадто малий, щоб вміти з ним щось робити без допомоги дорослих.
Волосся відросло за зиму. Я гладжу його голову, намагаюся заспокоїти. Але він ніяк не хоче сповзати на більш безпечний матрац за ліжком, подалі від вікна. Тулиться до мене і зрештою засинає.
А я сиджу, намагаючись не здригатися від вибухів, щоб лише не потривожити цей сон.
Я навіть молитися не можу, просто гладжу маленьке життя на моїх ногах. І усвідомлюю, що воно нічим перед цим світом не завинило, щоб отримати такі випробування.
