Кілька років тому я вступила до вишу, щоб вивчати психологію. Але, якщо чесно, я ніколи не мріяла про диплом заради диплома.
Мене цікавило дещо інше — я хотіла краще розуміти людей. Не абстрактне “людство”, а справжніх живих людей: чому вони мовчать, чому роблять нелогічні висновки, чому руйнують себе, чому бояться, чому чіпляються за болючі речі, чому іноді тікають від власного життя.
І, мабуть, ще більше я хотіла зрозуміти, як працюють внутрішні конфлікти.
Бо саме вони завжди були центром моїх текстів.
Я письменниця. Для мене люди — це не просто “типажі” чи важелі в сюжеті. Мене завжди цікавило, що відбувається всередині людини, коли вона залишається наодинці із собою. Як відбувається трансформація як в бік покрашення, розвитку, успіху, так і в бік занепаду, розпачу, руйнування особистості. Мені хотілося через своїх персонажів відкривати людям шляхи виходу зі складних життєвих обставин за допомогою їхніх власних внутрішніх ресурсів.
Саме тому психологія привабила мене не як нова професія, а як спосіб глибше бачити, ретельніше розбирати та краще доносити правильні життєві сценарії.
Романтичні очікування від психології
Очікування мої були доволі романтичні. Мені здавалося, що навчання допоможе:
- краще писати персонажів;
- глибше розуміти емоції;
- бачити мотивацію людей;
- допомагати через тексти;
- можливо, навіть найти секретний секрет, щоб розкрити саму себе.
А потім почалося реальне життя.
В останні тижні вступної кампанії з’ясувалося, що для вступу на психологію потрібно здавати НМТ, а я на той час була переселенкою в невеличкому селищі далеко від найближчого пункту. Та й підготуватися як слід не встигла б, адже закінчувала школу 20 років тому, коли викладання мови, літератури та історії було зовсім інше. Тож я навіть вирішила відмовитися від цього задуму.
Доленосним виявився дзвінок з кафедри соціальної роботи. Мені запропонували спеціалізацію практичного психолога соціальної роботи. Оскільки диплом психолога як такий мені був не потрібний я радо ухопилася за цю можливість.
Навчання під час війни
— це особливий досвід. З одного боку зручно навчатися в онлайн-форматі та й лояльність викладачів підвищена. З іншого — ти можеш читати про кризові стани під обстрілом чи заповнювати звіт про проходження практики на телефоні під час блекауту. Писати академічну роботу про подолання кризи і паралельно жити в постійній тривожності.
Крім того, ідеалізовані очікування від навчання розбивалися об далекі від моїх уявлень дисципліни. Особливо психологічні. Однак соціальна робота у якийсь момент стала для мене набагато реальнішою, близькою до життя людей і того, що я насправді шукала в цьому новому досвіді.
Як письмо стало частиною мого дослідження
Я не закликаю письменників отримувати цю освіту — досвід можна отримати й іншими, менш складними, шляхами. Але сама я про нього аніскілечки не шкодую.
Тим паче, що мені таки вдалося інтегрувати цікаву для мене тему в своє навчання та під час написання кваліфікаційної роботи дослідити письмові практики та їхні можливості сприятливо впливати на стан людини.
Ще напочатку роботи я написала статтю “Письмові практики в психології: огляд технік самопомочі” в своєму блозі з оглядом різних письмових методик. Дуже раджу її прочитати та додати в закладки, бо матеріалу в мене ще багато й оновлення не забаряться.
І ось це, на мою думку, досить цікавий “круть” від долі.
Я прийшла в психологію, щоб покращити своє письмо. А в результаті почала досліджувати, як самé письмо може допомагати людям.
Моя дипломна робота була присвячена впливу письмових технік на людей у кризових станах.
Письмо як спосіб пережити кризу
Якщо чесно, мені досі здається символічним те, як усе замкнулося в коло.
Тому що письмо для мене ніколи не було просто “хобі” чи забаганкою. Я багато разів бачила і відчувала на собі, як слова допомагають:
- витримувати складні періоди;
- структурувати хаос у голові;
- проживати емоції;
- помічати себе;
- не розсипатися остаточно.
І тепер я досліджувала це вже не лише інтуїтивно, а й академічно.
Чи досягла я тих цілей, з якими вступала?
І так, і ні.
Я справді стала краще розуміти людей. Але разом із цим зрозуміла, наскільки все складніше, ніж хочеться думати. Я більше дізналася про психіку, кризи, емоції та внутрішні механізми людини. На власні очі побачила, які життєві ситуації бувають — як ламають, спотворюють, тиснуть. І разом з тим втратила частину наївності.
Тепер мені значно менше хочеться давати людям “правильні поради”. І значно більше — створювати простір, у якому людина може чесно подивитися на себе.
Мені здається, це важливіше.
Було й те, що ледь не зламало мене:
- Втома й перевантаження, коли війна накладається на навчання.
- Бачити на прикладі людей в насправді складних ситуаціях, яким невимовно тяжким може бути життя.
В такі моменти я сумнівалася, чи взагалі мені це потрібно.
І наостанок ще одна неприємна річ: диплом не створює магічного нового життя.
Після захисту я не обернуся іншою людиною. Не стану автоматично впевненою, успішною чи “готовою до всього”. Я залишуся людиною, яка пройшла певний шлях.
Але дещо важливе це навчання мені все ж таки дало — воно допомогло мені краще зрозуміти, у який бік я хочу рухатися далі.
Я не хочу бути людиною, яка просто “генерує контент”. Мені цікаво створювати тексти, що допомагають людям відчувати себе менш самотніми.
Крім того, й саме письмо може стати для когось способом осмислення, підтримки, внутрішнього діалогу та проживання досвіду. Тому його й потрібно ширити.
І, можливо, саме до цього я йшла весь цей час.
