Я не збиралася робити цей запис. І, можливо, він навіть буде шкідливий для мого блогу, але просто зараз я не можу вчинити інакше.
Вже чотири роки я живу у війні, хоча моя країна почала жити в ній ще у дві тисячі чотирнадцятому.
Тоді це також був жахливий удар і страх, що це розповсюдиться. Але все ж, як не соромно це визнавати, війна для мене почалася у дві тисячі двадцять другому.
Двадцять четвертого лютого.
Я працюю в чоловічому колективі. Й звично для Харкова чоловіки напередодні відзначали своє свято…
Звісно, це лише дата. Ніхто по-справжньому не згадував радянську армію. Навпаки. Тости, що лунали напередодні були за родини, за безпеку для коханих жінок та дітей, за те, щоб все нарешті стабілізувалося…
Хто знав тоді, що ті стіни я не зможу побачити більше ніж півроку.
Ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року розпочався для мене не з вибухів. Він почався з батьківського чату дитячого садочка мого меншого.
Повідомлення, у які свідомість не хотіла вірити.
Але невдовзі реальність їх підтвердила.
Літаки. Винищувачі. Бомбардувальники. Ракети. Черги кулеметів.
Відчайдушна рішучість спалити бодай одного ворога, нехай ціною власного життя.
Я була нажахана тоді. Але не боялася смерті. Точніше – була готовою до неї.
Чому я ніколи не здамся
Проте ворог так і не зміг дістатися наших будинків.
Натомість щоночі повз проносилися ракети. Наш будинок був якраз між стареньким стадіоном, який здався кацапам місцем базування ядерних ракет НАТО (не інакше, судячи з розміру ракети, котра прилетіла в той стадіон) та військовим училищем (в якому напевно перебували не підлітки-курсанти, а навчені спецназовці з найновітнішим устаткуванням).
Ми не бігали у метро, бо до нього хвилин десять-п’ятнадцять по вразливій місцевості. Ми ховалися в напівпідвальному приміщенні готелю, що розташувався напроти. Як і три десятки людей з найближчих будинків.
Але наша велика і не надто дружня до інших тварин собака заважала іншим. Тому ми доволі швидко повернулися додому, й під час обстрілів ховали дітей у кума, що живе на цокольному поверсі. А самі спали (хоча хто тоді взагалі спав) під вибухи та прольоти ракет.
Зрештою, діти,відмовилися ховатися окремо від нас. Ми розрахували найбезпечнішу кімнату в квартирі й спали в ній усі покотом.
Найяскравіший спогад тих днів.
Ніч. Після кількох днів суцільного божевілля неймовірно хочеться спати. Чоловік та батько “моніторять” простір довкола. Вдалині лунають черги. Повз будинок пролітають літаки та навіть гелікоптери. Обабіч мене обоє дітей. Донька зрештою сповзає на підлогу на матрац, а син кладе голову мені на коліна. Йому чотири, у квітні буде п’ять років. Досить дорослий, щоб розуміти страх смерті, але занадто малий, щоб вміти з ним щось робити без допомоги дорослих.
Волосся відросло за зиму. Я глажу його голову, намагаюся заспокоїти. Але він ніяк не хоче сповзати на більш безпечний матрац за ліжком, подалі від вікна. Тулиться до мене і зрештою засинає.
А я сиджу, намагаючись не здригатися від вибухів, щоб лише не потривожити цей сон.
Я навіть молитися не можу, просто гладжу маленьке життя на моїх ногах. І усвідомлюю, що воно нічим перед цим світом не завинило, щоб отримати такі випробування.
