Чому я більше не вірю в продуктивність як релігію

Я довго вірила, що продуктивність – це щось на кшталт суперсили. Що якщо правильно розпланувати день, виставити пріоритети, втиснути у розклад роботу, побут, саморозвиток, ідеальні сніданки, якісні вечори з родиною та регулярну йогу, та ще й транслювати це у соцмережах, то можна прожити життя на максимум. Без жалю. Без прогалин. Без прокрастинації. Ну, або хоча б з “ефективною прокрастинацією”, де в списку стоїть: «почитай і не плач, може ще й ідею для книги знайдеш».

Культ “успішного успіху” не увірвався в моє життя як шторм – він підповзав тихо, майже ніжно. Спочатку – як рекомендація з тайм-менеджменту, потім – як «натхнення» успіхом багатої людини, а згодом – як докір у моїй голові: “Ти знову зробила недостатньо”. І ось ти вже не живеш, а виконуєш. Не думаєш, а шукаєш у списку. Не прислухаєшся до себе, а ставиш “пташки”.

Списки в моєму житті з’явилися ще в школі – переважно як спосіб знизити підліткову тривожність. Але тоді їх дотримання не було довготривалим. Я швидко про них забувала – життя не вкладалося в колонки з прапорцями. Проте з віком я почала вчити себе бути “відповідальнішою”. Змушувала себе не здаватися, тримати усе під контролем. Шукала докази того, що тільки завдяки спискам та планам життя моє стає дедалі кращим. У мене були списки для роботи, для творчості, для побуту, для відпочинку (!) і навіть на випадок, коли “нічого не допомагає”.

Я стала мега ефективною. Й досягнення почали видаватися чимось незначним. Я хотіла все більше. Кількість паралельних проєктів зростала… Зрештою це стало для мене пасткою. Замість порядку я отримала паніку. Замість натхнення – страх відкрити записник чи застосунок. І навіть просто зробити щось спонтанне… Аж поки не відчула себе в пастці з лазерних променів, де кожен рух обов’язково призведе до смерті.

А як у тебе із цим? Можеш пригадати, коли востаннє ти просто була, а не виконувала щось зі свого списку?

Збережи в Pinterest (або додай в закладки) цю сторінку: Поглянь на цю героїню продуктивності та збережи її собі як нагадування про те, що продуктивність – це не супер-сила. Також я буду доповнювати цю статтю, розповідаючи як вчуся жити не продуктивно, а з користю для себе. А згодом додам корисні практичні матеріали для наочності.

Продуктивність як релігія: віра, яка виснажує

Я роками молилася цій релігії. Щиро. Віддано. Як годиться.

У моєму щоденнику були ранкові, денні й вечірні ритуали, сторінки планування року й кожного місяця, таблички із трекерами, розплановані блоки часу, кольорові маркери. Щотижня – ревізія, щомісяця – аналіз, щокварталу – переосмислення. Я щиро вірила, що продуктивність – це шлях до себе. Що якщо правильно все спланувати, то і втома пройде, і цілі досягнуться, і гармонія огорне думки та душу. Просто треба ще трохи “організуватися” та “збалансувати розклад”.

А кожна неуспішна спроба – це не привід сповільнитися, а привід ще більше розширювати коло своєї відповідальності.

Поганий день? Значить, не дотрималася плану.

Втома? Значить, треба краще планувати відпочинок.

Відсутність радості? Ну, щастя буде потім, після чергового досягнення.

Це була не просто віра – це була система самонагляду. Я контролювала себе краще, ніж будь-який бос.

Але як і в кожній релігії, де обітницею є “рай прийде потім“, настало розчарування…

Симптоми залежності

Відчуття, що ти недостатньо стараєшся – завжди. Навіть якщо працюєш до ночі, все одно в душі свербить: “Можна було краще, швидше, вище, ефективніше”.

Відпочинок? Та ну, це ж лише метод, аби завтра впахати ще більше. Навіть каву я пила з думкою: “ну все, зараз підзаряджуся й зроблю ривок”.

Провина за кожну незакреслену задачу.

І головне – я жила з ілюзією, що після наступного досягнення, після ще однієї мети, після ідеально пройденого марафону – буде відчуття “я молодець”. Буде спокій.

…Але не було. Ніколи.

Злам системи

Це не був єдиний момент. Не драма, не криза, не “прорвало послати все”. Просто в якийсь момент я подивилася на заповнений to-do, на виконані задачі, на відмічені пункти… і не відчула нічого. Ні гордості. Ні радості. Навіть втоми. Лише – порожнеча.

Пізніше я помітила, що взагалі уникаю заглядати в свої списки. Вирішила, що мені не зручний поточний метод обліку. Тоді із застосунку я поверталася до паперового щоденника (чи навпаки).

Але замість “от зараз уже має бути класно”, я отримала апатію, повне емоційне вигорання і відчуття, що далі вже не хочеться нічого.

Знаєш, як звучить ця тиша всередині, коли ти ніби все зробила правильно, а душа мовчить?

Але навіть тоді я не могла припустити, що це не я погано стараюсь, а це сама система вичерпала себе. Я продовжувала пхнути у свій і без того роздутий розклад те, що на мою думку повинно допомогти “відновити баланс та почуватися краще”. Аж поки мене не накрило вигорання. Не те, що приходить від роботи, коли просто відпочила кілька днів чи з’їздила у відпустку і відновилася, а те, що випалює душу до останньої піщинки й не залишає по собі навіть попелу…

Про те, як я витягаю себе з цього стану я вже писала в одній з попередніх статей. Тут лишу посилання, якщо цікаво, прочитай. А ми продовжуємо.

Ти не робот, а навіть якщо б і була – роботи теж ламаються

Тайм-менеджмент без культу: як тепер я розподіляю час

Хотілося б сказати, що тепер, після переосмислення, я почала нове життя. Більше не намагаюся гнатися за “успішним успіхом”. Але не хочу тебе дурити. Також не буду казати, що я відкинула спроби боротися із собою. Що більше не прагну стати ідеальною та зручною для оточення… Це все було б неправдою. Адже я досі не позбулася всього цього, я досі маю безліч недоліків, проблем. Та й шлях з вигорання ще не подоланий. Проте я вже йду цим шляхом, перечіплюючись, падаючи, зупиняючись. І єдине, чим можу похвалитися: я не сварю себе за все це.

Намір замість цілі

Я більше не ставлю “високі цілі“. Це, знаєш, ті, що мають гриміти, вражати. Наприклад, “завоювати світ” та “заробити всі гроші”. Натомість я формую наміри:

• “Я хочу цього місяця піклуватися про свою спину”
• “Цього тижня я готова приділити увагу завершенню чернетки допису”
• “Сьогодні у мене є наснага працювати над відтермінованим замовленням”
• “Сьогодні мені слід попіклуватися про психічне здоров’я”

Це не означає, що я відмовилася чогось у житті досягати. Просто тепер у центр я намагаюся ставити не результат, а себе. Мою енергію. Моє “можу”, а не “треба”.

Оцінка ресурсу, а не тільки завдань

Раніше я питала себе: “Скільки мені треба зробити? Чи встигаю я це зробити?”
Зараз починаю з питання: “Чи в мене є на це сили?”

Фізично встигати можна багато, але емоційно бути порожньою. І це вже не “лінь” – це сигнал.

Зараз я вчуся вчасно чути ці сигнали, замість того, щоб просто розганяти себе ще сильніше.

Гнучкий ритм

Поки що в моєму житті немає розкладу. Моя свідомість гостро опирається будь-яким рамкам. Але у мене є напрями: робота в Академії, мій блог, побут, діти, фінанси, письменство. Я намагаюся щодня приділяти час одному з них. Але це не жорстко. Я можу пересунути, скасувати, об’єднати, якщо на те є мій внутрішній запит.

Також, щоб не виснажувати наявний ресурс, я намагаюся комбінувати блоки: “енергійна робота” – “тиха справа”, “побут” – “творчість”, “сидіння” – “прогулянка”. Це чергування ритмів, а не газ у підлогу без гальм.

Пріоритети без самокатування

Я більше не міряю день кількістю виконаного. Моє нове гасло: “Я зробила достатньо”.

Навіть якщо це була одна задача. Вона була насправді важлива. І це вже досягнення.

Решта – не провал, а просто те, що перейде на завтра. І нічого страшного – земля не зійшла з орбіти, русня не перестала насилати зграї шахедів.

Реалістичність і відсікання зайвого

Відповідно, список справ у мене тепер значно коротший. Так, цей список не для супер-жінки, а для звичайної Лєнки з Харкова.

А кожного разу, як виникає “терміново-важливе завдання” чи “геніальна думка” я питаю: “А що станеться, якщо я це не зроблю? Або зроблю, коли у мене буде ресурс” І часто відповідь – “нічого”.

Отже, відкладаю.

Я вчуся не тягнути в день усе, що прийшло в голову. Не все потрібне, не все зараз, не все моє. Я записую думку в нотатки. Це дає свідомості заспокоїтися – я не втрачу нічого важливого.

Так, цей новий тайм-менеджмент не обіцяє мені зірок з неба. Але дає спокій, повагу до себе – і час на відчуття себе, а не тільки на досягнення.

Висновок: Бути живою важливіше, ніж бути продуктивною

Я більше не поклоняюся спискам справ. Я не вимірюю свою цінність кількістю завершених пунктів у трекері. Бо продуктивність – це всього лише інструмент. Вона може допомогти, але не повинна ставати сенсом життя.

Ми народилися не для того, щоб щодня “доводити”, що маємо право на відпочинок. Мій заклик – дозволь собі просто бути, не виправдовуючи своє існування нескінченним потоком задач.
Ти не маєш “заробляти” відпочинок чи любов до себе.

Якщо ти втомлена – ти не лінива. Ти жива. І цього достатньо.

До зустрічі на друкованих сторінках!

Позначки: вигоранняефективністьжити легкообери себеТайм-менеджмент