Я з тих людей, що завжди прагнуть до чогось нового та визначного. Чи то тому, що я водолій, чи тому, що маю першу групу крові, а може це через дитячі травми. В будь-якому разі, бажання успіху в усіх сферах завжди майоріло переді мною. Іноді напрями змінювалися, як у флюгера, під дією життєвих обставин чи моїх відкриттів. І кожного разу я відчайдушно прагнула досягти найвищої вершини – я маю бути найкраща! Якщо ж з якихось причин у мене не виходило, я почувалася випаленою землею… Та найгірше відбулося, коли я остаточно зламалася у квітні 2025. Зараз я потроху відновлююся, а моє емоційне вигорання через високі очікування дало мені змогу переоцінити мої “високі цілі”.
Збережи в Pinterest (або додай в закладки) цю сторінку: Теми повернення до себе та подолання життєвої кризи дуже актуальні для мене. Я ще не раз буду оновлювати цю публікацію, тому обов’язково збережи її на дошці Pinterest або в своїх соціальних мережах. Таким чином ти зможеш повертатися до цієї статті пізніше та дізнаватися нові аспекти про життя в гармонії з собою, отримувати підтримку та відповіді на свої питання.
Соцмережі, бізнес-курси, книжки з тайм-менеджменту – все вчить “досягати максимуму”. Накладаючись на мою власну невгамовність, ці стереотипи переросли в суцільне організаторське пекло: чотири-п’ять напрямів по одному-два проєкти в кожному, 100 справ у to-do, чеклісти, цілі, тайм-менеджмент “на стероїдах”. Перший дзвіночок усвідомлення, що це “too much” прийшло, коли під час сесії на практичному занятті колежанка з групи проводила діагностику особистості, і я чи не вперше проговорила все, чим займалася в той момент вголос. Але дзвіночок швидко затих, коли дівчина виказала захоплення моєю продуктивністю – я стала пишатися собою…
Коли “високі цілі” стали тиском
Та вже за кілька місяців я лежала на ліжку повністю виснажена, боялася ночі, ненавиділа ранок, свою слабкість та й увесь світ виглядав, як ніколи, потворним – я вигоріла. Я здавалася собі такою жалюгідною тоді.
Мої проєкти полетіли шкереберть через мою байдужість. Я не могла писати, працювати, навіть щось зробити по господарству. І навіть Всесвіт, здавалося, проти того, щоб я досягала свої “високі цілі” – навчальну програму, з допомогою якої я просувалася до своєї мрії про сайт для письменників, закрили.
Відчуття недостатності зусиль (досягла – але це дрібниці) не дозволяло зрозуміти, чому я така спустошена. Мені насправді здавалося, що у мене такий стан лише через переживання за чоловіка на фронті, з яким пропав зв’язок. Втім, коли він нарешті з’явився, все стало ще гірше. Я більше не могла повернутися до “продуктивної версії себе”.
Що зі мною відбулося: точка зламу
Тоді я почала рефлексію не з точки зору “що я зробила”, а з “що я відчуваю”. Поступово зрозуміла, що я довго йшла до моменту зламу. Не тижні, не місяці – роки. Шлях мій не був якийсь надто драматичний з огляду на війну, без падінь на дно чи самовідданих осяянь. Тому злам почався як тріщина в чашці, яку спершу не помічаєш, а потім із кожним контактом з гарячим вона розширюється, аж поки не починає протікати.
Симптоми емоційного вигорання
Про самі симптоми я вже писала докладно у цьому блозі, тож не повторюватимусь. Але коротко: це не коли ти втомилася – це коли ти не відновлюєшся, навіть якщо все зупинити. Це коли речі, які колись тебе наповнювали, стають порожніми оболонками. Коли немає ні сліз, ні сміху. Коли ти просто функціонуєш, тому що “треба”.
Я думала, що мене це не торкнеться. Бо я – “організована”, “продуктивна”, “все знаю про самодопомогу”. Аж поки не відчула, що мої плани живуть замість мене, що я не проживаю днів – я просто звіряюсь з to-do й потопаю у безлічі справ, які не приносили й крихти задоволення.
Я жила під план, а не під себе
Це, мабуть, і було головною проблемою.
Кожна моя дія мала стояти в списку. Якщо я щось не занотувала, воно наче не має права на існування. Я почала будувати своє життя навколо чеклістів, фокусів, рубрик і вимірювань. Я раз у раз складала розклади, яких зрештою фізично не могла притримуватися. Я так старалася йти в ногу з власними планами, що навіть не помітила, як загубила між ними свої бажання.
Я жила не з внутрішнього імпульсу, а з прив’язки до “маю”, “треба”, “постав галочку”. І оце було найстрашніше, бо я не відчувала геть нічого, окрім зобов’язань.
Момент “здачі позицій”
Одного ранку я просто не змогла встати. Не тому, що була хвора, а тому, що в голові була порожнеча. Навіть не “не знаю, що робити”, а “не хочу нічого робити, і мені все одно”. Це вже не прокрастинація. Це – відмова системи.
Якась частина сердилася на цю байдужість, намагалася “закликати до голосу розуму”, але зрештою здалася і вона.
Я тоді вперше дозволила собі не планувати. Не писати звіт у щоденник. Не бути господинею і навіть турботливою матір’ю. Не бути відповідальною працівницею. Не тягнути з себе результат. Не доводити собі нічого.
Це був момент, коли я “здалася“. І, як не дивно, не програла, а нарешті почала повертатися до себе.
Бо план – це лише інструмент. А не мета існування. І якщо мій графік мене знищує, значить, настав час його зламати.
Які ризики я прийняла, зменшивши масштаб цілей
Коли я вирішила більше не гнатися за високими цілями, це не було натхненне “о, тепер житиму повільніше й кайфувати з моменту!”. Це було страшно. Було важко зрозуміти як це зробити. Це було проти всього, що я собі роками вкладала в голову.
Все це виглядає як зрада самої себе.
Страх бути неуспішною
Адже я завжди доводила, що можу багато. Що я розумна, працьовита, здібна. А отже – повинна триматися на належному рівні. І якщо я не йду до великої мети, то зливаюся. Не виправдовую очікувань. Отже… програю?
Це відчуття сиділо глибоко. Тому навіть коли я дозволяла собі “просто зробити трохи, замість всього”, починала думати, що скочуюсь на дно. Бо ж усі ці марафони, цілі на рік, сторітелінги про “зліт з нуля до мільйона” – становили норму буття. А тепер я ніби випадала з цієї гонки. І від цього було лячно.
Страх не виправдати сподівань
Цей страх не явний, а повільний і їдкий. Це коли люди щиро чекають від тебе нового тексту, продовження історії, свіжого блогу. Навіть коли вони не тиснуть. Просто чекають.
А ти – не можеш. А ти – виснажена.
І тоді починаєш думати: «А що, як вони розчаруються?» «Що, як знову нічого не вийде?» «Що, як я більше не зможу створити нічого вартого уваги?» І ці думки змушують або насилувати себе і писати “через силу”, або замикатися, зникати, мовчати. В обох випадках – боляче.
Страх не встигнути
Цей страх з’являється з віком і постійно шепоче: «Життя минає». Особливо гостро він звучить під час війни, коли кожен день може важити життя. Страх лізе в голову, коли бачиш, як хтось вже має те, що бажаєш ти, як хтось вже робить те, що в тебе ніяк не виходить. Коли уявляєш: ось діти виростуть, а ти так і не реалізувалася. Ось світ зміниться, а ти знову не встигла. Ось пройде рік, а в тобі нічого не “народилося”.
Цей страх – як тріщина у склі: не критичний, але тримає у напрузі. І єдиний спосіб його вгамувати – це визнати: я не зобов’язана встигати все.
Внутрішнє переконання: “ти ж можеш більше!”
Це, мабуть, найжорстокіше з усього. Бо це приниження, яке звучить твоїм голосом. У голові. З тінню розчарування.
«Ти ж могла б це зробити. Чого ти сидиш?»
«Інші якось справляються. Чого ти гальмуєш?»
«Це не твій максимум. Значить, ти не стараєшся.»
Це не мотивація. Це катування. Й одне з найважчих рішень, які я прийняла останнім часом – не доводити собі, що можу більше. Бо це “більше” жерло мене зсередини. Забирало життєві сили. Тож тепер я вчуся казати собі:
“Так, я можу більше. Але не зараз. І це теж нормально.”
Що мені це дало насправді
Я не можу сказати, що мені враз стало легко. Не буде красивого фіналу на кшталт: “Я усвідомила – і полетіла на крилах нової себе”. Ні. Це більше схоже на те, як стоїш у холодному потоці, й вода вже не б’є тебе обличчям, а просто тече десь на рівні плечей. Все ще крижана, все ще ламає, але вже немає відчуття, що я захлинаюся.
Я дозволила собі спробувати жити не на повну. І знаєш що? Виявилося, світ не зруйновано, я все ще жива.
Уперше за довгий час я не змушую себе вставати раніше, ніж можу. Не заради продуктивності, а заради того, щоб відпочити якомога краще.
Я перестала писати плани на 100 пунктів, бо не встигаю їх навіть прочитати. Я просто вибираю одну-дві речі, які важливі зараз. Іноді це щось на кшталт “випрати одяг” чи “обійняти дітей”. І цього вже достатньо. А іноді це аж “написати блог”. І це просто неймовірно!
Я почала прислухатися до себе, хай навіть не завжди розумію, що саме чую. Це наче зв’язок переривається, але іноді ловлю уривки сигналу: “сьогодні не тисни”, “зроби перерву”, “пиши, якщо хочеться”, “перечитай попередню частину”.
І хоча занепокоєння нікуди не поділося, і я досі час від часу думаю: “А раптом я втрачаю шанс? А раптом встигають всі, крім мене?” Однак ці думки вже не керують мною. Вони просто є. І я просто є. Ми якось співіснуємо.
Що змінилося, так це тон, яким я з собою говорю.
Колись він був таким: “Зберися, ганчірко! Скільки можна байдикувати? Якщо ти так багато хочеш, то чого так мало робиш?!”
А тепер: “Ти втомлена. Я знаю. Ходімо трохи повільніше. Якщо не вийде – посидимо-видихнемо. Ти жива”.
Так, я ще не “повернулася в гру”. Але я більше не зживаю себе через це.
Я більше не прирівнюю свою цінність до ефективності. Я можу просто лежати на ліжку й дозволяю собі не бути “ефективною”. Просто бути.
І це – не мало. І це – не багато.
Для мене зараз саме так починається справжній рух. Не той, де я лечу з прапором “новий старт”, а той, де я повільно, подряпана, змучена – але з любов’ю до себе – повертаюся до життя.
Моє життя – не проєкт із дедлайном. Моє життя – не екстрений виклик. І навіть якщо я реалізую свою мрію не зараз, а за кілька років – вона все одно буде моя.
Що я роблю замість “високих цілей”
Після всього, що я прожила, мені більше не хочеться “брати висоту”. Я більше не відчуваю драйву від планів на кшталт “написати три книги за рік”, “покращити продуктивність на 200%” чи “заробити мільйон за шість місяців”. Бо, навіть якщо я десь у підкірці й прагну результату, шлях туди вже не лежить через тиск самодисципліни до судом.
Зараз я живу інакше. І ось як це виглядає:
Формулюю наміри замість цілей
Я більше не кажу собі: “Маю до вересня написати 20 розділів”. Натомість маю намір: “повернутися до письма з радістю”. А далі вже спостерігатиму – що мене наближує до цього, а що навпаки відштовхує. Це не про лінь, а про іншу точку відліку.
Визначаю орієнтири, не дедлайни
У мене є орієнтири: дописати посібник, підготувати курс, створити блог. Але я не ставлю меж “до 15 серпня”. Бо знаю, що у моєму теперішньому стані це “до” може стати джерелом стресу. Натомість я дивлюся у бік, куди хочу рухатися. І рухаюся. Повільно, зате стабільно. Якщо день поганий, я стою. Якщо день кращий – іду. Але вже без копняків.
Слухаю тіло та ритми, а не таймери
Раніше в мене був помічник – таймер, який насправді допомагав, але в якийсь момент я перетворила його на чергового наглядача та критика. Тепер я пробую щось інше: слідкую за ритмами свого тіла. Бачу, коли в мене є прилив енергії, і використовую його. А коли нема – не витрачаю останні соки. Бо що з того, що я вижму з себе “плюс один абзац”, якщо потім відкотиться “мінус два дні сил”?
Розділяю бажане і потрібне
Це одна з найважливіших навичок, яку я зараз треную. Раніше я автоматично змішувала ці дві речі. Наприклад: “Потрібно зробити допис у блог” й це перетворювалося на повинність, але насправді я просто хотіла поділитися пережитим. Або навпаки – “хочу опублікувати книгу” насправді було “мушу, бо люди чекають”.
Тепер я вчуся питати себе:
Це моє бажання чи реакція на тиск/очікування/тривогу?
Чи дійсно це мені потрібно? Чи це просто звичка вижимати максимум?
І відповідь часто змінює маршрут.
Це ще не ідеальна система. І я не кажу, що вона працює завжди. Але вона робить мене м’якшою до себе. А це зараз набагато цінніше, ніж ще одна галочка у щоденнику.
Чому я більше не ставлю високі цілі – і мені добре
Колись я вірила, що справжня цінність людини у її досягненнях. Що успіх – це коли ти постійно рухаєшся вперед, усе встигаєш, усіх вражаєш і сама собою захоплюєшся. Але на цьому шляху я загубила себе. Замість відчуття зростання – у мені росла тривога, виснаження, порожнеча.
Я більше не хочу жити так, наче постійно складаю іспит на звання “гідної людини”.
Тепер я не женуся за високими цілями. А йду маленькими кроками. Іноді зупиняюсь. Іноді лежу. Але кожен мій рух – це не втеча від провалу, а повернення до себе.
Я хочу, щоб моя розповідь стала дозволом. Не виправданням лінощів. А дозволом для когось конкретного. Наприклад, для тебе. Якщо ти зараз виснажена, дозволь собі не досягати. Дозволь собі просто бути. Дихати. Випити чай. Не працювати, не заробляти, не виправдовувати очікувань. Просто бути – цього достатньо.
Це не поразка. Це перемога. Тиха. Особиста. Твоя.
До зустрічі на друкованих сторінках!
